Загальна квартира, продана за згодою подружжя, але дешевше, залишиться у покупця

ВСУ зробив висновок щодо дійсності згоди подружжя на угоду щодо спільного майна, якщо дозволено продати квартиру за ціною та на умовах на розсуд іншого з подружжя

Верховний Суд України на засіданні Судової палати у цивільних справах 12 жовтня розглянув справу № 6-1587цс16 за позовом дружини до чоловіка (продавця) і покупця спільної подружньої квартири про визнання заяви про згоду на укладення договору та договору купівлі-продажу недійсними. Позивачка зазначала, що дала згоду на укладення договору на умовах, зазначених у розписці третьої особи, заплатив аванс, а квартира була продана відповідачу за заниженою ціною.

При розгляді була сформована наступна правова позиція.

Відповідно до статті 60 СК майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно статті 65 СК для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. За нормами частини четвертої статті 203 ЦК правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Отже, згода подружжя на відчуження цінного спільного майна повинна бути надана в письмовій формі.

Законодавством не передбачена недійсність угоди у разі відчуження спільного майна подружжя без письмової згоди одного з подружжя, а тому при розгляді спорів про поділ цінного спірного майна та визнання недійсними угод на підставі його відчуження без письмової згоди одного із подружжя суди мають виходити з права одного з подружжя на відповідну компенсацію вартості відчуженого не в інтересах сім'ї чи майна.

Разом з тим, відсутність такої згоди само по собі не може бути підставою для визнання угоди, укладеної одним з подружжя без згоди іншого чоловіка, недійсним.

Так, пунктом 6 статті 3 ЦК до основ цивільного законодавства віднесено, зокрема, сумлінність. Відповідно до частини другої статті 369 ЦК та частини другої статті 65 СК при укладенні одним з подружжя угоди щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. З аналізу зазначених норм закону в їх взаємозв'язку можна зробити висновок, що укладення одним з подружжя угоди щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише у тому разі, якщо суд встановить, що той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, і третя особа - контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала або за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і чоловіка, який укладає договір, не отримав згоди іншого чоловіка.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Стаття 216 ЦК визначає особливі правові наслідки недійсності правочину. Зокрема, кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення - відшкодувати вартість одержаного за цінами, які існують на момент відшкодування, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.

Правові наслідки, передбачені статтею 216 ЦК, застосовуються тільки за наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним або визнаний недійсним. Права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до набувача з використанням правового механізму, встановленого статтями 215, 216 ЦК.

За змістом статті 229 ЦК, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

Отже, угода, скоєна під впливом помилки, є оспорюваної.

Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати на момент здійснення операції. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно відбулася і що вона має істотне значення.

Аналогічні правові висновки містяться і в постановах ВСУ від 8 квітня, 13 травня, 10 червня 2015, 30 березня, 13 квітня 2016 року.

Вирішуючи спір про визнання угоди недійсною, суд з'ясовує наявність обставин, з якими закон пов'язує визнання угоди недійсною і настання певних юридичних наслідків.

У справі, що переглядаєтьсяі позивачка, яка не є стороною оспорюваного правочину, надала письмову згоду своєму чоловіку на укладення договору купівлі-продажу спірної квартири, що є спільною сумісною власністю подружжя, за ціною та на умовах на його розсуд. При цьому в письмовій згоді зазначено, що позивачка підтверджує, що діє вільно, цілеспрямовано, свідомо і добровільно, розумно та на власний розсуд, і, крім іншого, не помиляється щодо обставин, викладених у цій угоді. Вимоги чинного законодавства щодо змісту й правових наслідків цієї угоди та зміст, зокрема, статей 203, 215, 229 ЦК нотаріус роз'яснив їй. Тому правових підстав, передбачених нормами статей 215, 216, 229, 369 ЦК, статті 65 СК, для задоволення позовних вимог про визнання недійсними заяви про згоду на укладення договору купівлі-продажу і самого договору купівлі-продажу немає.

Джерело: сайт «Юрліга»