Мирні зібрання, об'єднання та участь в них - за матеріалами практики ЄСПЛ

Видання «Порушення прав людини онлайн» вийшло у світ в рамках спільної програми Ради Європи та Європейського Союзу «Зміцнення інформаційного суспільства в Україні».

Кожен має право на свободу мирних зібрань і об’єднань, використовуючи Інтернет. Крім того, кожен має право обирати засоби для здійснення цих прав. Дані права закріплені у статті 11 (1) ЄКПЛ. У Пояснювальному меморандумі також зазначається, що «у п. 2 статті 10 ЄКПЛ передбачено мало свободи дій щодо обмежень у контексті політичних заяв або обговорень із питань, що становлять суспільний інтерес». Пояснювальний меморандум визначає права, які підлягають виконанню за цією статтею: право на онлайн протест, підписання петицій он-лайн, участь у кампаніях та обговореннях, а також право на створення суспільних груп або професійних спілок. Крім того, право на свободу мирних зібрань та об’єднань передбачає також обов’язок держави надавати громадянам засоби електронного врядування для того, щоб останні могли скористатися суспільними послугами.

З точки зору окремого індивіда, Інтернет надає можливість мобілізуватися та проводити демонстрації онлайн без додаткових витрат або необґрунтованих обмежень. Проте, наразі найбільші труднощі викликає забезпечення однакового рівня захисту таких класичних прав онлайн та офлайн.

Судова практика – онлайн зібрання та об’єднання в соціальні групи

Добровільні заходи, що запроваджуються соціальними медіа

Соціальні медіа платформи (наприклад, Twitter, Facebook, YouTube, Linkedln, форуми для обговорень або веб-сайти онлайн кампаній) є приватними організаціями, бізнес-модель яких заснована на наданні безкоштовного місця для проведення зібрань та розширення можливостей для участі в обмінна право використання персональних даних користувачів для рекламних цілей. Проте, відіграючи надзвичайно важливу роль у реалізації онлайн прав, соціальні медіа платформи також розглядаються органами державної влади як ключові суб’єкти для здійснення нагляду та накладення різноманітних обмежень на осіб, яких навіть не було звинувачено чи визнано винними в порушенні закону.

Яскравим прикладом є Cтандарти спільноти Facebook щодо насильства та погроз, у яких зазначено, що: «організації, задіяні у терористичній або насильницькій кримінальній діяльності, не можуть бути представлені на нашому веб-сайті. Ми також забороняємо просування, планування або святкування будь-яких ваших дій, якщо вони призвели або могли призвести до завдання фінансової шкоди іншим особам, включаючи крадіжки та вандалізм».

Таке поєднання заборон, пов’язаних із порушенням кримінального та цивільного законодавства, а також просто неналежної поведінки, викликає питання про те яким чином і як це підсилює державне законодавство, а також відповідальність приватної компанії, яка є домінуючою на ринку. В умовах постійно зростаючого переліку часто доволі дивних заборон, які накладаються Facebook, необхідно розглянути питання передбачуваності регулювання свободи спілкування. Враховуючи, що приблизно чверть європейських мобільних операторів пропонують необмежений доступ до Facebook (у той час, як за доступ до інших сайтів стягується відповідна плата), рівнозначні альтернативи стають все менш доступними у «відкритому» Інтернеті.

Політику Facebook щодо того, що є дозволеним, не можна спрогнозувати. Наприклад, у 2013 році відповідно до політики компанії дозволялося розміщувати відео обезголовлювання людей, але в той же час заборонялися зображення матерів, які годують грудьми. Процес розгляду компанією повідомлень про зловживання також було піддано критиці.

На відміну від позиції Facebook, правила та політика соціальної мережі Twitter у сфері образливого контенту видаються більш раціональними: «Користувачам дозволяється розміщувати контент, у тому числі потенцій- но провокаційний контент, за умови, що він не порушує правила та Умови обслуговування мережі Twitter. Twitter не відслідковує контент і не видаляє потенційно образливий матеріал, якщо він не порушує правила та Умови об- слуговування. Якщо ви вважаєте, що контент або дії, про які ви повідомляє- те, заборонені в межах вашої юрисдикції, зверніться, будь ласка, до місцевих органів влади для проведення ними уважної оцінки відповідного контенту або дій з точки зору можливих порушень місцевого законодавства (...)».

У даному випадку оператор знову є верховним суддею та займає виняткову позицію в комунікаційній сфері.

Крім того, органи державної влади проводять усе більше зустрічей з представниками соціальних мереж (наприклад, Міністри ЄС у 2014 році) для обговорення можливих добровільних заходів, які можуть бути інкорпоровані в умови користування соціальними мережами. Подібним чином втручання Роберта Ханнігана, директора британського центру контролю за комунікаціями GCHQ, у діяльність газети «The Financial Times» у листопаді 2014 року важко розцінити інакше, аніж як примус до здійснення нагляду та цензури, порушуючи при цьому принцип верховенства права. Такий примус було виведено на новий рівень у листопаді 2014 року, коли Facebook (але не органи нагляду, які здійснювали над ним моніторинг) став об’єктом публічної критики у зв’язку з тим, що представники мережі не відстежили та не проінформували владу про запис, розміщений особою, яка згодом вбила військового.

Скандал «Handygate» у Німеччині

У лютому 2011 року антифашистські групи організували у Дрездені демонстрацію проти маршу представників правого крила, що повинен був проходити в місті. У якості превентивного заходу поліція Німеччини скористалася положеннями статті 129 Кримінального кодексу Німеччини для перехоплення усіх даних телекомунікаційного трафіку провайдерів мобільного зв’язку з метою збирання метаданих про мобільну телефонну активність у певних частинахміста. Згодом зібрану поліцією інформацію було використано в 45 кримінальних справах для доведення участі підозрюваних. За оцінками, поліція зібрала інформацію про трафік принаймні 40.000 людей та отримала близько одного мільйону записів даних. Метод, який було використано поліцією для збору не- обхідних даних, залишається невідомим.

 Після того як про інцидент стало відомо громадськості, поліція та державні посадовці вдалися до дезінформації, що лише посилило загальне обурення. Наприклад, було оголошено, що збір інформації стосувався лише даних про трафік, проте пізніше, з матеріалів кримінальних справ стало очевидно, що поліцією також здійснювався збір особистої інформації та змісту телекомунікацій.

Передбачено законом

Єдиною підставою введення обмежень державною владою права на свободу мирних зібрань та об’єднань є визначення застосування обмежень в законі, а також необхідність таких обмежень у демократичному суспільстві та їхня про- порційність відповідно до статті 11 (2) ЄКПЛ.

 Обговорення adhoc з представниками онлайн служб щодо вжиття ними довільних заходів для боротьби з тероризмом навряд чи підпадають під цю категорію. У Рекомендації CM/Rec (2012)4 державам-членам «Про захист прав людини у зв’язку з послугами соціальних мереж» Комітет міністрів не лише розглядає онлайн послуги одночасно, як інструмент для захисту основоположних прав, але також приймає певний рівень довільного втручання. Додаток до Рекомендації закликає держави-члени «співпрацювати з приватним сектором та громадянським суспільством з метою захисту права користувачів на свободу вираження поглядів, зокрема беручи на себе зобов’язання, разом із провайдерами соціальних мереж, виконувати такі дії: [з-поміж інших] – надавати користувачам чітку інформацію про редакційну політику провайдера соціальної мережі щодо його поводження з потенційно незаконним контентом, а також контентом та діями в мережі, які, на його думку, є неналежними».

Очевидно, що ці зусилля, спрямовані на заохочення обмежень з боку приватних компаній, можуть розширити межі здійснення добровільної онлайн цензури та призвести до більшого непрямого контролю мереж з боку урядів. Типові принципи верховенства права на зразок передбачуваності, пропорційності та відсутності свавілля не дотримуються в діяльності органів державної влади.

Держава заохочує соціальні мережі до добровільної фільтрації та потенційно- го блокування доступу до онлайн контенту або до забезпечення «активнішої співпраці з боку технологічних компаній», як це прямо вимагається Центром GCHQ. Відповідно до умов обслуговування Facebook стає зрозумілим, що превентивне видалення контенту є можливим, при цьому чіткі правила для такого видалення відсутні. Ще більше питань викликає те, що законність онлайн контенту визначається приватними організаціями, а не судом, що створює ризик безкарного порушення закону в разі, якщо держава повністю покладатиметься на adhoc правозастосування з боку приватного сектору.

Збір поліцією Німеччини телекомунікаційних даних про учасників демонстрації є порушенням основоположних прав участі, зокрема права на свободу зібрань та об’єднань. Оскільки цей випадок отримав широкий розголос у пресі, існує ризик виникнення «охолоджувального ефекту», пов’язаного з небажанням людей бути зафіксованими в якості учасників демонстрації або їхньою відмовою від використання мобільних пристроїв, що, наприклад, призведе до скорочення використання соціальних мереж учасниками демонстрацій.

Як зазначено в пункті 62 Пояснювального меморандуму, «право на протест однаковою мірою застосовується як в режимі онлайн, так і в режимі офлайн». Відповідно до права на свободу мирних зібрань, державна влада має поважати організацію таких зібрань з використанням Інтернету або телекомунікаційних мереж.

Поліція Німеччини виправдовує контроль за телекомунікаційною інформацією статтею 129 Кримінального кодексу Німеччини, згідно з якою поліції надаються широкі повноваження для боротьби з серйозними злочинами. Як наслідок, поліція попередньо зібрала та використала в кримінальному провадженні непропорційно значний обсяг персональної інформації. ЄСПЛ вже стикався з подібними обставинами у справі «Крюслен проти Франції» (1990), що стосувалася прослуховування телефону поліцією та подальшого використання записів як доказу в кримінальному провадженні. ЄСПЛ визнав порушення статті 8 Конвенції. У пункті 33 свого рішення ЄСПЛ зазначив: «Прослуховування та інші форми перехоплення телефонних розмов вважаються серйозним втручанням в приватне життя й кореспонденцію, і тому підставою для них повинен бути «закон», який в цій частині повинен бути особливо точним. Потрібні чіткі й детально розроблені правила проведення подібних оперативних заходів, особливо з огляду на те, що відповідна технологія постійно розвивається і ускладнюється».

Свобода мирних зібрань була обмежена державною владою до та під час демонстрації. Контроль телефонних комунікацій був здійснений відповідно до законодавства, проте конкретні норми, які було застосовано, залишаються невідомими. Така діяльність може призвести до значного «охолоджувального ефекту» на учасників демонстрацій, оскільки навіть перебуванняпоруч з місцем їхнього проведення призведе до збирання та зберігання даних особи.

Висновок

Інтернет і телекомунікаційні мережі надають можливість відстежувати онлайн діяльність користувачів, які не вжили заходів самозахисту.

 Ситуація є набагато складнішою з огляду на добровільні заходи, введені в результаті заохочення з боку національних урядів. Майже немає згоди щодо того, наскільки «заохочення» зачіпає негативні зобов’язання держав за ЄКПЛ. Крім того, незрозуміло, яким чином має бути досягнуто балансу між свободою укладання договорів, передбачуваністю та свободою вираження поглядів. У результаті право на відшкодування у зв’язку з «добровільними» обмеженнями, накладеними соціальними мережами у відповідь на примус з боку національних урядів, наразі залишається невизначеним.

 Органи влади Німеччини порушили право на свободу мирних зібрань та об’єднань, а також право громадян на приватне життя, здійснивши непропорційний збір інформації та контроль за комунікаціями до виникнення конкретної загрози і за відсутності чіткого обґрунтування таких дій. Єдиним засобом правового захисту, доступним для громадян міста, є подання офіційного запиту до поліції щодо того, збирання яких саме даних було здійснено, і після отримання позитивної відповіді - ініціювання судового розгляду.

Загалом, наведені вище приклади свідчать про те, як основоположні права користувачів на мирні зібрання, об’єднання та участь можуть порушуватися через пряму й опосередковану діяльність органів державної влади.

Джерело: ukrainepravo.com