Абсолютна та відносна підстави недійсності правочину в постанові КГС ВС

Банк в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб звернувся з позовом до Товариства про визнання нікчемних договорів про розірвання кредитного договору та договорів забезпечення, які укладені Банком і Товариством, недійсними.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що нікчемність вказаних правочинів встановлена приписами Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Також позивач послався на те, що наведені договори підлягають визнанню недійсними як оспорювані правочини з підстав недотримання під час їх укладення приписів ч. 1 ст. 207 Господарського кодексу України, статей 3, 47, 49, 66 Закону України «Про банки і банківську діяльність» та положень постанов правління Національного банку України, а також порушення вимог статей 17, 50 Закону України «Про заставу», статей 586, 629 Цивільного кодексу України, положень укладеного з Національним банком України договору застави майнових прав.

Господарський суд міста Києва рішенням, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду, у задоволенні позову відмовив.

Судові рішення мотивовані, зокрема, тим, що позивач не довів наявності передбачених Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» підстав для визнання договорів недійсними. Суд апеляційної інстанції додатково зазначив про те, що позивач обрав неналежний спосіб захисту прав, оскільки визнання нікчемного правочину недійсним не призведе до реального відновлення порушених прав.

Касаційний господарський суд не погодився з висновками судів попередніх інстанцій, скасував судові рішення і справу передав на новий розгляд до суду першої інстанції, зазначивши таке.

Недійсність нікчемного правочину встановлена законом (абсолютна підстава), тоді як оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише в судовому порядку за позовом однієї зі сторін, іншої заінтересованої особи, прокурора (відносна підстава). Водночас наслідком встановлення у розгляді справи обставин нікчемності оспорюваного правочину є зазначення про його недійсність у резолютивній частині рішення (у такому разі потреби в дослідженні фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання такого правочину недійсним як оспорюваного, немає).

Оскільки позивач на обґрунтування позову послався також на те, що договори підлягають визнанню недійсними у судовому порядку і як оспорювані правочини (одночасно зазначаючи про їх нікчемність), суди, вирішуючи такий спір, насамперед мали б встановити, чи є такі правочини нікчемними в силу закону (як абсолютна підстава їх недійсності), відповідно, чи є вони недійсними як нікчемні правочини (у такому випадку про недійсність нікчемних правочинів зазначається в резолютивній частині рішення), і лише за відсутності підстав вважати їх недійсними в силу закону (як нікчемних) судам належало б дослідити наявність чи відсутність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання правочинів недійсними як оспорюваних. У наведеному контексті, зокрема, слід було з’ясувати, чи поширюються зазначені позивачем законодавчі приписи на спірні правовідносини; чи містять норми права, на які послався позивач на обґрунтування підстав для визнання правочинів недійсними як оспорюваних, підстави для визнання правочинів недійсними; чи були вони дотримані під час укладання оспорюваних правочинів та чи є їх недотримання підставою для визнання правочинів недійсними.

Проте наведених обставин, які входять до предмета доказування, з огляду на зміст позовних вимог з належною повнотою не дослідили ані місцевий, ані апеляційний господарські суди.

Із повним текстом постанови у справі № 910/15587/18 можна ознайомитися за посиланням http://reyestr.court.gov.ua/Review/85328915.

Джерело: ВСУ